"Елементи революційности українського націоналізму". Петро Федун

В наслідку довговікової неволі почали проявлятися в українських мас і такі негативні риси характеру, як пасивність, квієтизм, покірність перед чужою силою, зневіра у власні сили. Українець, бичований через довгі сторіччя батогом окупанта, поволі призвичаювався до цих ударів і щораз слабше протестував проти них. Щораз більше погоджувався зо своєю долею мученика. Єдиним протестом стало сльозливе нарікання, плач або лише глуха, глибоко захована ненависть. Щораз частішою появою серед українського народу став тип безвільний, малоактивний тип, здібний лише терпіти, а не боротися, протиставитися злу, іти на зудар з життям, з обставинами. Деяка частина українського народу навчилася коритися перед силою окупанта і рівночасно не бачила жодної можливости боротися з цією силою самому українському народові.

Боліючи таким станом серед своїх сучасників, ще Леся Українка гірко писала: “Так, ми раби, немає гірших в світі”. Національно малосвідомий, з притупленим національним інстинктом, загумінковий, без віри у власний народ, — ось поширений донедавна і ще подекуди живий сьогодні духовий тип українця. Зрозуміло, що не можна було думати про яку небудь боротьбу за власну державу, не очистивши з негативних нашарувань, ґрунтовно не відродивши психіки народу, не виховавши в нього нових моральних якостей. Треба було, одним словом, перше, ніж думати про політичну революцію, доконати революцію в духовості народу.