9 травня - тлінь "перемоги"

Чому ж цю дату не можна назвати святом для України? Насамперед тому, що ми вільні українці, а не савєцкіє чєлавєкі, а СРСР та УРСР ніколи не були нашими державами, а лише витвором московських загарбників під окупантськими червоними знаменами із серпом та молотом, тобто смертю та голодом. Друга світова війна розв'язана спільно двома тиранами, проти яких повстала наша УПА і воювала з потворним совєтським режимом до початку 60-их років ХХ століття. То до чого тут 9 травня 1945 року? Так звана міфічна "побєда" логічно перетворилася у війну із власним народом, яка триває і досі у гуманітарній, економічній та політичних царинах. Зокрема, наслідок московсько-совєтської окупації Галичини - півтора мільйона засланих до Сибіру, понад 26 тисяч замордованих у тюрмах Західної України, знищена у 1946 році Українська Греко-Католицька Церква, заселення московськими чужинцями нашого краю з притаманним їм нахабством, тупістю, обмеженістю і агресією, насаджена у школах російська мова і література - вкрай згубна для світогляду наших дітей. І це все під червоними знаменами. Тільки садомазохіст або послєпобєдний окупант може давати цьому якусь іншу оцінку, крім гостро негативної.

 

Чому ми маємо бути непримиренні у ставленні до окупанта і його символів? Тому що толерування зла - це породження нового зла і повна моральна деградація суспільства. Неможливо побудувати національної держави, не утвердивши спершу націоналістичних цінностей і національних пріоритетів. Не може бути й мови про якесь примирення між вояками УПА та красної армії. 

 

Про злочинну діяльність червоних під час та після ДСВ можна писати й писати, але ми згадаємо лише частину - одні з головних моментів, які гарно характеризують "асвабадітєлєй".

 

У зверненні по радіо 3 липня 1941 Йосип Сталін закликав до знищення перед наступаючим ворогом мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв`язку, підпал лісів, складів: "... не залишати противнику жодного кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні викрадати всю худобу, хліб здавати під збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, повинне безумовно знищуватися.У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні та піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв`язку, підпалів лісів, складів, обозів". Як бачимо, про мирних мешканців, яких більшовики кидали на окупованій території напризволяще, ніхто й не збирався думати. До речі, чи не нагадують усі ці слова з підірваними мостами та дорогами ту діяльність, якою часто займаються новососи? Отож бо.

 

Під час оборони Києва від німецьких військ підрозділи військ НКВД розгорнули широкомасштабні роботи з мінування Києва. Були заміновані всі важливі об`єкти життєзабезпечення міста: електростанції, водопровід; об`єкти залізничного транспорту; мости через Дніпро (включаючи підступи до мостів - Набережне шосе); об`єкти зв`язку (поштамт, телеграф, АТС); всі великі адміністративні будинки: раднарком, Верховна рада, ЦК КП(б)У, штаб КОВО (вул. Банківська, 11 ), НКДБ (вул. Володимирська, 33), Успенський собор Києво-Печерської лаври, музей Леніна, оперний театр, окремі великі житлові будинки і т.д. Німці так мінували Краків, коли відступали з Польщі. Але щоби нацисти закладали вибухівку під тисячі власних громадян!?

 

Вперше у практиці Другої світової війни були масово застосовані радіокеровані вибухові пристрої. Хоч підготовчі роботи велися у суворій таємниці, населення швидко дізналося про них. Софійський собор врятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко, відповівши мінерам, що приїхали підривати "підвали Софії", що таких не існує. Зрадник! Мазепинець! Ворог народу!

 

Із перших місяців війни радянське керівництво під час відступу намагалося застосовувати тактику "випаленої землі", тобто знищувати всю інфраструктуру без будь-якої турботи про майбутню долю населення, що не могло евакуюватися. Одним із найжорстокіших проявів цієї тактики стало замінування греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі. 18 серпня 1941 року близько 20:00 після прориву німецьких військ у цьому районі її висадили в повітря працівники НКВД.

 

Унаслідок вибуху 20 т толу виникла пробоїна завдовжки близько 150 м, крізь яку ринула вниз багатометрова хвиля води, спричиняючи руйнування й загибель людей, що перебували в береговій зоні. В районі її удару опинилися не так німецькі війська, як радянські солдати, що саме намагалися переправитися на лівий берег Дніпра, а також цивільні мешканці острова Хортиця й найближчої території. Німецьке командування стверджувало, що втратило тоді 1,5 тис. своїх бійців. Жертви серед червоноармійців та цивільного населення оцінюються від 20 тис. до 80–120 тис. осіб. Точних даних і досі немає.

 

Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, – це потенційні зрадники та колабораціоністи. Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали "змити кров’ю" свій "злочин". Коли радянські війська заходили в черговий звільнений від нацистів український населений пункт, за ними слідом туди прибував польовий військкомат. Він проводив повну мобілізацію усіх чоловіків, які могли тримати зброю в руках.

 

Після цього їх майже відразу кидали в атаку на німецькі позиції, не встигаючи видати військового одягу: так, власне, і з’явилася назва "чорнопіджачники", або ж "чорносвитники". Зброї їм також часто не давали: здобудете в бою! Селяни своїми трупами вистеляли шлях регулярним військам. Особливо моторошним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли радянська влада кинула десятки тисяч "чорнопіджачників" на Букринський плацдарм нижче української столиці для відволікання основних німецьких сил, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм вище міста. На шестикілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тис. солдатів, із яких значну частину становили щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках.

 

Згадуємо і злочини в Прешовицях – військові злочини, скоєні 27 січня 1945 солдатами Червоної армії проти мирних жителів села Прешовіце. Червоноармійці замордували щонайменше 69 осіб у віці від 10 до 78 років, у тому числі італійців та угорців, що втекли з концтабору в Освенцимі. Крім того червоноармійці вчинили масові зґвалтування мешканок села і спалили кілька будинків. Подібні злочини були вчинені червоноармійцями в Меховицях.

 

Ці "добрі" воїни не дуже зважали на мораль, коли ґвалтували мирне (серед яких було і українське) населення. Британський військовий історик Ентоні Бівор стверджує, що "оргія зґвалтувань у Червоній Армії в дні агонії нацистської Німеччини" мала куди більш широкі масштаби, ніж вважалося раніше. Радянські війська зґвалтували велику кількість радянських і польських жінок, які були в'язнями концентраційних таборів. Сталін і його командири виправдовували і навіть заохочували зґвалтування, причому не тільки щодо німецької нації, але також і їхніх союзників - Угорщини, Румунії та Хорватії. Коли югославський комуніст Мілован Джилас заявив протест Сталіну, той нібито обурився: "Як так, ви не можете зрозуміти солдата, який прокрокував тисячі кілометрів через кров, вогонь і смерть і хоче розважитися з жінкою або взяти собі якусь дрібничку?".

 

Зґвалтування почалися відразу ж, щойно в 1944 році Червона Армія увійшла в Східну Пруссію та Сілезію. Про масштаби зґвалтувань можна судити по тому факту, що щорічно в період 1945-1948 років приблизно два мільйони жінок робили нелегальні аборти. Підкреслений Бівором факт, що радянські війська ґвалтували не тільки німкень, але також і жертв нацизму, нещодавно звільнених з концентраційних таборів, змушує припускати, що сексуальне насильство було нерідко нерозбірливим.

 

Більшість злочинів було скоєно в зоні радянської окупації, кількість зґвалтувань, скоєних радянськими солдатами, оцінюється до 2 млн. У книзі Франсуа де Ланнуа про останні дні Берліна вказується, що у перші місяці після капітуляції німкені зробили більше 200 000 абортів, близько 10 тисяч жінок загинули. Бівор Ентоні описує трагедію як "найбільший феномен масових зґвалтувань в історії" і робить висновок про те, що принаймні 1,4 мільйони жінок були зґвалтовані тільки у Східній Прусії, Померанії і Сілезії. Згідно з даними Наталії Гессе, військового кореспондента, "російські солдати ґвалтували кожну німецьку жінку у віці від 8 до 80".

 

В Угорщині, починаючи з лютого 1945 року, командування армій намагається стримати сексуальні злочини. До того часу вже тисячі угорських жінок зґвалтовано солдатами червоної армії. Окремі містечка та села, в яких був спротив, було віддано червоноармійцям на три дні на грабунок та насилування. Тільки у визволеному Будапешті за оцінкою істориків було згвалтовано понад 50 тисяч жінок.

 

Після літа 1945 року радянські солдати, що ґвалтували цивільних, підлягали покаранню в деякому ступені, проте ґвалтування тривали до зими 1947-48 років, коли радянська окупаційна влада нарешті обмежила присутність радянських військ лише для охорони постів і таборів, повністю відділивши їх від місцевого населення в радянській зоні окупації Німеччини.

 

Варто згадати текст листівки радянського письменника Іллі Еренбурга, який закликає червоноармійців "сбить расовую спесь" або "сломать гордость" німецької жінки і "взять ее, как законную добычу". Ця листівка повсюдно використовується в якості доказу того факту, що зґвалтування на німецьких територіях, зайнятих Радянською Армією, були явищем не стихійним.

 

Ентоні Бівор стверджує, що солдати обезчещували і тих радянських жінок, що наприкінці війни були звільнені з нацистських концтаборів. Ставлення до них було не краще ніж до німкень, оскільки в них наші "доблесні воїни" бачили лишень "німецьких підстилок". Деякі жінки, як зазначає історик, пройшли через наругу 100 разів...

 

Американський історик Вільям Пірс пише про Східну Прусію січня 45-го року:

 

"Когда советские воинские части перехватывали колонны бегущих на запад немецких беженцев, то они творили такое, чего в Европе не видели со времён нашествия монголов в Средние века. Всех мужчин обычно просто убивали на месте. Всех женщин, почти без исключений, подвергали групповому изнасилованию. Такова была участь и восьмилетних девочек, и восьмидесятилетних старух, и женщин на последних стадиях беременности. Женщинам, которые сопротивлялись изнасилованиям, перерезали горло, или застреливали. Часто, после группового изнасилования, женщин убивали. Многих женщин и девочек насиловали по столько много раз, что они от одного этого погибали. Иногда советские танковые колонны просто давили гусеницами спасающихся беженцев. Когда части Советской Армии занимали населённые пункты Восточной Пруссии, то они начинали такую бестиальную, звериную оргию пыток, изнасилований и убийств, что это не представляется возможным описать в полной мере в этой статье. Иногда они кастрировали мужчин и мальчиков, перед тем как убить их. Иногда они выдавливали им глаза. Иногда они сжигали их заживо (в любом подростке-блондине могли заподозрить эсэсовца со всеми вытекающими последствиями). Некоторых женщин, после группового изнасилования, распинали, прибив их ещё живых к дверям амбаров, а затем используя их в качестве мишеней для стрельбы" ("Ревизионистская история: взгляд справа", М., 2003, стр. 61).

 

Учасник війни Леонід Рабичев змальовує таку страшну картину:

 

"Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует - нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам - этот адский смертельный групповой секс. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков" ("Война все спишет", "Знамя" № 2, 2005).

 

В цей самий час Еренбург, цей брехливий радянський пропагандист, заявляв у своїй черговій статті: "Наша ненависть - высокое чувство, оно требует суда, а не расправы, кары, а не насилия. Воин Красной Армии - рыцарь. Он освобождает украинских девушек и французских пленных. Он освобождает поляков и сербов. Он убивает солдат Гитлера, но он не глумится над немецкими старухами. Он не палач и не насильник. На немецкой земле мы остались советскими людьми. Мы видим немок, еще вчера издевавшихся над нашими девушками. Эти немки испуганы, угодливы, блудливы. Мы говорим: пусть работают в поте лица своего. Пусть те из них, кто повинен в злодеяниях, ответят перед судом. Но советский воин не тронет женщины. Молча пройдет мимо немецкой женщины советский воин: он пришел в Германию не за добычей, не за барахлом, не за наложницами, он пришел в Германию за справедливостью".

 

Масові військові злочини червоноармійців тривали й після капітуляції Германії. Німецький льотчик Ерих Хартман, став свідком однієї такої вакханалії:

 

"Полупьяные солдаты Красной Армии, увешанные винтовками и пулеметами, построили безоружных немцев в шеренги. Другие русские начали валить на землю женщин и девочек, срывать с них одежду и принялись насиловать свои жертвы прямо перед строем остальных русских. Немцы могли лишь молча сжимать кулаки. Американские солдаты из своих грузовиков смотрели на все это широко открытыми глазами. Казалось, их просто парализовало это зрелище. Когда две молодые немецкие девушки, раздетые догола, с криком бросились к грузовикам и в отчаянии начали карабкаться туда, американские часовые оказались достаточно сообразительными, чтобы втащить их наверх. Русским такое благородство совсем не понравилось. Стреляя в воздух и дико крича, русские бросились к американским грузовикам. Американские солдаты поспешно взяли оружие на изготовку, и грузовики помчались по дороге. Когда исчезло последнее препятствие, русские набросились на немецких женщин. Молодая немецкая женщина, чуть за тридцать, мать 12-летней девочки, стояла на коленях у ног русского капрала и молила бога, чтобы советские солдаты взяли ее, а не девочку. Но ее молитвы остались без ответа. Слезы текли по щекам, когда она посылали молитвы к небу. Немецкие мужчины стояли, окруженные пулеметными стволами. Русский капрал отошел от женщины, его лицо исказила глумливая усмешка. Один из солдат изо всех сил ударил женщину сапогом в лицо. "Проклятая фашистская свинья!" - заорал он. Молодая мать упала на спину. Солдат, который ее ударил, выстрелом в голову из винтовки убил ее. Русские хватали всех немецких женщин, которых видели. Маленькую дочь убитой женщины потащил за танк убийца ее матери. К нему присоединились другие русские. Полчаса раздавались дикие крики и стоны. Потом совершенно голая девочка, не способная держаться на ногах, выползла назад. Она скорчилась и замерла. Эрих начал спокойно разговаривать сам с собой, чтобы преодолеть страшное воздействие кровавых сцен на сознание. "Ты должен жить, Эрих, что бы не случилось. Ты ДОЛЖЕН выжить, чтобы рассказать другим о том, во что сам не можешь поверить сейчас, когда смотришь на все это. Ты никогда не сможешь забыть, что способны натворить люди, опустившиеся ниже всяких животных" (Р. Ф. Толивер, Т. Дж. Констебль, "Эрих Хартманн: белокурый рыцарь Рейха", Екатеринбург, 1998).

 

С. Міхельфедер, лютеранський пастор писав у своїй книзі:

 

"Толпы безнаказанных бандитов в советской и американской форме грабят поезда. Женщин и девочек насилуют на глазах у всех. Их заставляют ходить голыми. 27 апреля 1946 года Радио Ватикана утверждало, что из советской оккупационной зоны в Восточной Германии доносятся мольбы о помощи от зверски насилуемых девочек и женщин, чьё физическое и нравственное здоровье совершенно подорвано".

 

От така армія садистів та ґвалтівників "визволяла" Європу від "коричневої чуми". Ніякого милосердя, суцільна звіряча ненависть та нехтування життям людини, все в дусі радянського менталітету. На жаль, всі ці факти замовчувала радянська пропаганда, замовчують і сучасні міфотворці із Кремля. З одного боку це зрозуміло, адже виставляння на показ темних плям історії може негативно вплинути на імідж "переможців". 

 

І не треба усе це списувати на НКВДистів. Більшу частину зґвалтувань та інших злочинів робили саме "дєдоваєвали". Хто втопив "Вільгельм Густлофф" з майже 9 тисячами цивільних біженців? Совєцький підводник Марінеско, а не НКВД. Знову ж таки, проводячи паралелі з новососами, варто лиш поглянути на їхню поведінку та морди, які цілком ідентичні.

 

Не можна забувати і про військові злочини радянських партизанів у Білорусі, Прибалтиці та Фінляндії. Тут варто виділити процес Василя Кононова. Із витягу з вироку суду Латвійської Республіки, 2000 рік:

 

"Увійшовши в село, партизани за вказівкою Кононова розділилися на кілька груп і пішли по домівках. Одна група напала на будинок Модеста Крупникса, відняла у нього зброю і веліла вийти із житлового будинку. На прохання Крупникса не вбивати його у присутності малолітніх дітей, партизани наказали йому тікати до лісу і вистрілили вслід, смертельно поранивши. Важко пораненого Крупникса залишили на узліссі, де він стік кров'ю і був знайдений на ранок наступного дня. Його крики про допомогу чули жителі села, але побоялися підійти.

 

Сам Кононов разом з Лебедєвим і Гоголем напав на будинок Мейкулиса Крупникса. Лебедєв вивів Крупникса з лазні, побив його та завів у дім. Туди ж привели Амброжса Булса. Кононов особисто застрелив його. Крупникс і його мати були поранені, а будинок підпалено. Крім згаданих осіб у вогні загинула Текла Крупникс. Також були спалені господарські будівлі - хлів, кліть, сарай.

 

Ще одна група партизанів, дійшовши до будинку Шкирмантса, підняли його з ліжка, в якому він спав разом зі своєю однорічною дитиною, вивели в нижній білизні на вулицю і вбили. Дім був підпалений, в ньому загинула дружина Шкирмантса.

 

Таким чином Кононов і партизани вбили дев'ять цивільних жителів села, з них шість, в тому числі трьох жінок (одна з яких була на дев’ятому місяці вагітності), спалили".

 

Хоча радянська і нинішня російська пропаганда зображують партизанів як "добрих, благородних і безкорисливих борців проти фашизму", які нібито втекли в ліси, щоб мстити окупантам за їх звірства, реальність була далека від цієї картинки. І воєнний злочин Кононова та його загону - не виняток, а лише один з величезного числа подібних злодіянь, скоєних радянськими партизанами у роки війни. Багато з цих партизанів, включаючи загін Кононова, були диверсантами, закинутими у німецький тил за директивами Москви для здійснення тактики випаленої землі, згідно з якою позбавлення даху над головою і навіть знищення мирних жителів необхідне, якщо це завдає шкоди ворогові.

 

Наприклад, перший пункт наказу ставки верховного головнокомандування №0428 від 17.11.1941 р. говорить:

 

"1. Разрушать и сжигать дотла все населенные пункты в тылу немецких войск на расстоянии 40-60 км в глубину от переднего края и на 20-30 км вправо и влево от дорог.

 

2. Для уничтожения населенных пунктов в указанном радиусе действия бросить немедленно авиацию, широко использовать артиллерийский, и минометный огонь, команды разведчиков, лыжников и партизанские диверсионные группы, снабженные бутылками с зажигательной смесью, гранатами и подрывными средствами".

 

Проте залишимо злочини радянських партизанів, радянські міфи про ДСВ та інші цікаві теми, про які можна написати опширніше, на потім.

 

Твердження про "героїчний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні", про "захист народом у війні своїх інтересів" і про "визвольний всесвітньо-історичний характер" цієї війни в Україні вже не є загальноприйнятими, проте і не зійшли не маргінеси. Сьогодні в Росії міфологема "Великой Отечественной войны" - один із чільних інструментів легітимації чинної влади та виправдання всіх минулих злочинів більшовицького керівництва і всіх майбутніх злодіянь путінського режиму. Для переважної маси населення Росії ця війна де-факто триває й понині, оскільки Російська держава опинилася у кільці "фашистів". І на війну з Україною росіяни дивляться як на продовження оборонної "Отечественной войны". Але логіка історії невмолима – ця війна в самій своїй основі є загарбницькою.

 

І пам’ятайте, що шанування радянських ґвалтівників та покладання квітів на їхні могили неминуче призведе до того, що наступними дідами, яких будуть прославляти онуки, будуть ті, хто зараз воює по ту сторону барикад у російсько-українській війні.