Дмитро Донцов

Для здорових Націй вольовий інстинкт не обмежений нічим. Утвердження права на життя, продовження роду має в них аксіоматичний характер, іде перед усім.

Се вічне араціональне право Нації до життя ставляється там понад усе дочасне, феноменальне, «схопниме», раціональне: понад життя даної одиниці, понад кров і смерть тисячок, понад добробут даної генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад «загально людську» етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра і зла. «Вічне» ставилося там понад «дочасне», суть – понад вияв, Волю – понад її хвилеву об’єктивацію, експансію – понад статус кво, динаміку – понад статику.

Для філософії національного волюнтаризму (який знає «вічну» Волю Нації, а не дочасну – одиниць) все, що добре для Нації, – добре для одиниці, для покоління, для «я» і для «ти», для «ми». Для провансальської філософії все, що добре для «я» і для даного «ми», повинно бути правилом поведінки і для Нації. Там – примат ідеалу, стремління до його здійснення, до реалізації того, чого не бачилося. Тут – примат теперішнього, «лише змислового» умовного.

...Там де нема Волі – нема експансії; де нема експансії – є лише оборона; де є лише оборона – є ідеал мира і заник (занепад) потреби організаційно-державного центру, а коли наступає сей заник, свої найвищі функції нарід передає иншій Нації, а сам перестає нею бути.