До характеристики московського наїзду на Україну

Piжношерстні радянофіли особливо ненавидять українських націоналістів та самі себе (бо хто другий їм повірить?!) стараються переконати, що ці націоналісти — це "вороги українських трудящих мас". Від всіх цих їх брехень і гидко, і смішно.

Бо чи не є смішною річчю твердити, як це робить большевицька "Українська Думка", вючися під ударами незбитих аргументів і твердої правди, що то її не можуть не бачити широкі шари українського народу, що український нарід сам добровільно пішов під московсько-большевицьке ярмо? А таке якраз і написала "У. Думка" "дискутуючи" з "Нашим Кличем" ("У.Д."' — стаття "Приймаючи... припустім".)

Треба признати, що правдиві большевики - московського виховання - далеко щиріші від редакторів "У. Д". Бувший чекіст, член Компартії, поет В. Сосюра писав в одному своєму вірші :

"Цей страх незмінний в нас

Ще з тих часів

Як нам Росіяне помогли

Прогнать Петлюру з України".

(.3 поезій — т. III ДЗУ 1929)

Отже цей большевик признає, що Українську Державу валили москалі, які й закріпощили український нарід, створивши на Україні свою експозитуру, шумно названу "Українська Соціалістична Радянська Pecпубліка".

Були це петроградські червоногвардійські полки і балтійські матроси, які заняли з Муравйовом Київ і розстрілювали усіх, в кого в хаті знаходили портрет Шевченка. Далі була це 5-та совітська дивізія, в якій були самі кацапи й окрема інтернаціональна дивізія, що складалася з китайців, башкирів і полонених мадярів. А ціж дивізії перші перейшли в грудні 1918 р. українсько-московський кордон у напрямку Козача-Лопань-Білгород, пробиваючи т. з. "радянському урядові України" дорогу до Харкова. Сунули чорною хмарою із Московщини на Україну 5-тий і 6-тий курські полки, 54-тий коропетський, 16-тий смоленський, 2-га московська бригада "особого назначенія", 1-ший петрогр. комун. полк, 24-та самарська дивізія, кінні армії Будьонного і Жлоби, панцирники "Путіловець", "Сормовець", "Балтієць" і багато-багато інших. Але все це не перешкоджує нашим доморослим большевикам пускати людям блахмана в очі (вводити в оману), мовляв, Mосква не загарбала силоміць України!..

Що ж до слів Сосюри про те, що "нам Росіяне помогли", — то це не так. Бо москалі не "помогли", а привели зі собою — як бичків на мотузочку — послушних "малоросів": Петровського, Чубаря, Затонського й інших Сосюр. А з москалями йшла ще всяка наволоч. (Хто не знав в Одесі жидка — мешканевого злодія — Япончика Кудлатого? Цеж він... майбутній голова київської ЧК!..)

У Москві малоросійські наймити і всяка наволоч були "одноголосно, всім українським народом "(?!..) затверджені на "уряд України"!.. І з наказу Москви такий Cосюра — поет і чекіст садистичного кольору — розстрілював тих, що направду боролися за Україну. 

"О, скільки таких, як ти (жінок) 

Я біля муру розстріляв!..

Моя душа на крик, на кров

У тузі Дантовій конає..."

(Сосюра: Збірка поезій, — т. ІІІ.)

Він, наймит-раб, розстрілював тих, кого наказувало московське начальство. А таких Сосюр на Україні було, на жаль, багато!

Та ось послухаймо, що каже про відношення українського народу до Москви такий авторітет у цих справах як Затонський. Той Затонський, який разом із Леніном підписував декрет про червону армію із жалем стверджує у своїх спогадах, що більшість селян на Україні не хотіли розуміти того, що "большевики на вістрях своїх багнет несли їм щастя і добробут" (?!). Замість того, щоб одностайно підтримати червону армію — вели з нею збройну боротьбу. Навіть ті нечисленні частини червоної армії, що родилися на Україні, були непевними, і їм не можна було вірити.

Затонський оповідає, з яким трудом удалося йому у Фастові вмовити Таращанців (Таращанська дивізія). "Мене — оповідає Затонський — не підняли на багнети (не закололи багнетами. — Ред. H. K.) і слухали, дякуючи (завдяки) тому, що я забалакав до червоноармійців по-українськи”. Ці Тарашанці замість того, щоб їхати на "петлюрівський" фронт, повернули ешелони на Київ з гаслами: "Радянська Україна, але без кацапів (москалів) і жидів!", "Бий чекістів і комуністів!". Повіривши "свому чоловікові" (Затонському) Таращанці не пішли в наступ на безборонний в цю хвилину Київ і згодилися виїхати на денікінський фронт. Затонський цинічно оповідає, що для цього йому прийшлось "покривити душою" і пообіцяти від імені "українського радянського уряду", що жидів і москалів на Україні від влади буде віддалено.

Згодом "зачинщиків бунту" серед Тарашанців розстріляли, часть складу тієї дивізії розігнали і в цей спосіб Таращанська дивізія зявилася на протиукраїнському фронті, маючи в своїх рядах 90%· тамбовців, пензаків, саратовців. Самогож організатора і коменданта червоних Таращанців Ґорбенка після поранення на денікінському фронті розстріляла ВЧе-ка забравши його зi шпиталю.

Зновже червоний чигиринський полк, який ще в 1919 р. бився з вкраїнською армією, — уже в 1920 р. просто повернув багнети проти московсько-большевицьких "визволителів" і згодом пішов під жовто-блакитний прапор Холодного Яру (осередок партизансько-повстанського протибольшевицького руху на Україні).

В червні 1921 року на таємному засіданні 1) "ПУУОКРА (політіческое управленіе українского (военного) округа) підчас з'їзду представників "особих отделов" в Харкові, начальник "Пуокра" т. Дегтярьов виголосив промову, яка потім лягла в основу таємної інструкції "по боротьбі з політичним бандитизмом в Україні".

Він теж признавав, що український народ (передусім селяне) мав багато зброї, але це його зовсім не тішило!..

Наведу уривок з його промови, маючи перед собою розложену книжку: "Політичний бандитизм в Україні (його причини, форми і боротьба з ним)", яку в свій час видав "Особливий відділ київського військового округу", звичайно, не для загального вжитку:

"Товариші! Політичний бандитизм на Україні з'явище не випадкове і не карне ("не уголовное"). Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами, це — підкидати сухого хворосту до вогню. На протязі 1919—20 року, зброєю в руках проти нас виступало на Україні в ріжний час і в ріжних місцях понад міліон повстанців. За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працьовників продовольчих установ і загонів. За цей самий час, органами Чека і особи-ми відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їх підсобників, і все таки з весною 1921 року ми маємо нову хвилю повстань.

Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, шо маємо справу збільш грізним противником, як уважають деякі наші військові, які легковажно кажуть: "Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму в Україні не залишиться ні сліду!

Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще пів міліона, спалимо ще сотню сіл, — повстанчий рух не углухне (притихне), а навпаки — може ще більш розгорітись.

Положення в інших місцевостях РСФСР не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики в Україні, яка є одною з го повних причин, що українське село "ощетинюється". Але повстання мусимо за всяку ціну зліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції закордоном, але мати проти себе оглядаючеся за ними узброєне село — річ небезпечна.

Мусимо піти по двох лініях: По лінії обезброювання села, не застановлюючись перед систематичними розстрілами заложників, і по лінії ідейного розброєння тої верстви українського населення, яка користаючи з розходження інтересів між владою і селянами — обіймає керівництво повстаннями і скермовує їх на жовто-блакитні рейки. Це переважно низова сільська інтелігенція. Настроєні націонанально учителі, фельшері, лікарі, кооператори.

Тут треба так: одних розстріляти, а іншим дати хабара тим, в ім'я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна — це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах — дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні "Просвіти", але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю — українські — культурні осередки в селі і місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але на разі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, — витрачувати свою енергію на працю в них. Ми під цей час не можемо піти на матеріальні у ступки селянам, які не хочуть давати хліба, але піти на ідеологічні поступки сільській інтелігенції, подати їй ілюзію, що політичне керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на ріжні шляхи інтереси її тa інтереси селянської маси, — ми можем і мусимо! Коли в цьому мине потреба — ми пошлем її до чортовій матері і поставимо своїх вірних людей — комуністів.

Боротися з цим ворогом можна, лише сполучивши збройні методи з гнучкими політичними методами”.

В статті "Культурна Хроника" львівська большевицька "Укр. Думка" радить цілій низці радянських письменників прислати до "Вістника" свої твори. Чи не моглиби шановні редактори порадити своїм знайомим у Харкові, щоб прислати дещо з архівів ВУЧЕКА, Повноважного Представництва Всеросійської ЧК на Правобережній Україні, Особливого відділу київського військового округу? Там знайшлось би дещо куди цікавіше, як твори хоч би Mихала Семейка, який написавши свого футуристично-порнографічного "Кобзаря", гордо заявив: "Шевченко у мене під ногами". Не знати, як вірять редактори "Укр. Думки" - чи на слово, чи на вексель, чи за готівку — але вони вилазячи зі шкіри запевняють, що на Радянській Україні — земний рай! Ніякого голоду, жодних розстрілів і висилок, переповнених тюрем, визиску, — немає зовсім. Все це видумки "Петлюрівських недобитків", або "Hашого Клича" й інших "ворогів пролетаріату".
 

Коли, "приймаючи”, що у селян на Україні забирають останній хліб, а одержані за нього закордоном сотні міліонів в золоті, "припустимо", вкладаються в будування фабрик військового призначення у Ленінграді, Нижньому-Новгороді, Москві, Казані, Тагілі, Сталінграді, Свердловську і т.д., що це не є визиском України Москвою, а лише "виконання планів заготівель і соціалістичного будівництва"! Редактори "Укр. Думки" вдають, що вірять у наближення часу, коли СССР побідно розвине свій кривавий прапор над цілим світом й обдарує всі народи тим самим щастям, що й Україну.

Юрій Горліс-Горський