"Гуманітарна" проблема Донбасу

Донбас – молодий регіон, порівняно з іншими територіями України. Активне заселення регіону почалося з розвитком промисловості в другій половині XVIII ст. і періодично продовжувалося до 60-х років ХХ ст. Поселенців регіону впродовж періоду заселення можна розділити за принципом селян і робітників (місто). Якщо селяни в більшості своїй були вихідцями з України, то міщани, у свою чергу, були переважно росіянами. Також в регіоні проживало багато греків, німців, поляків, сербів та євреїв. Більшість людей йшли на Донбас не від хорошого життя, а для декого стояв вибір підіймати регіон або у в'язницю.

 

Зважаючи на те, що це був промисловий район, потреби в гуманітарній інтелігенції як царська, так і радянська влада, не бачила. Тому тут не відкривалася система шкіл та вищих навчальних закладів і початкову освіту в основному здобували (ті, хто здобував) в рамках своїх етнічних груп при релігійних установах. Станом на 20-ті роки ХХ століття Донбас був найбільш неписьменним регіоном України і головним завданням місцевої гуманітарної інтелігенції було навчити людей читати і писати. Тому важко говорити про якийсь високий чи хоча б середній культурний рівень у місцевого населення.

 

Навіть відкриття вищих навчальних закладів суттєво не покращило якості місцевої гуманітарної інтелігенції, діяльність якої зводилася до робочих колективів пісні і танцю, просвіт та сільських клубів (будинків культури). І ситуація особливо не змінилася до здобуття Україною незалежності.

 

Можна запитати: для чого простим робочим якісь гуманітарні знання, навіть мінімальні? Головне, щоб роботу робили. Мінімальний набір суспільних знань необхідний кожному громадянину хоча б для того, щоб мати змогу чинити опір різного роду політичним та історичним міфам. Чи можна, володіючи мінімальними історичними знаннями та поняттями, "повестися" на такі міфи, як ДНР, ЛНР та Новоросія? Ні! Це було б так само безглуздо, якби жителі Петербурга виступали за незалежну Інгерманландію, або мешканці Варшави хотіли відновити "Царство Польське". Перше і друге були адміністративно-територіальними одиницями Російської Імперії.

 

Звідки мав взятися цей базовий набір гуманітарних знань в пересічного жителя Донбасу? Це завдання гуманітарної інтелігенції регіону, рівень якої досі є критично низьким (можна навести як контраргумент кілька прикладів, але це будуть винятки). А якщо ми подивимося на обличчя і мову керівників цього квазідержавного утворення, а це найдостойніші і найкращі люди регіону (так би мало бути), то про освітній рівень інших страшно подумати.

 

Можна применшувати вплив інтелігенції і моральних авторитетів на широкі маси та політичний вибір регіону в цілому і апелювати до фактора проросійськи налаштованих громадян Донбасу. Так, орієнтація населення на Росію, особливо після Майдану, була важливим фактором, який використовували спецслужби сусідньої країни для створення "народних республік". Та порівняймо Донбас із Харківською областю. Оскільки рівень підтримки проросійських сил у цих областях приблизно однаковий. Харків завжди був важливим культурним і освітнім центром. Навіть проросійськи налаштованому місцевому інтелігенту проект "Новоросія" видається безглуздим. А казки про "пєрвую сталіцу" не вселяють особливої гордості в серцях пересічних харків'ян.

 

Підсумовуючи все вищесказане, можемо стверджувати, що здатність суспільства опиратися політичним і соціальним міфам залежить від рівня його обізнаності в гуманітарній сфері та від наявності серйозної гуманітарної інтелігенції. Тому читаймо розумні книжки, слухаймо розумних людей і нас ніхто не одурить.

 

Михайло Верховинський