Масові розстріли в’язнів у тюрмах НКВС УРСР влітку 1941 року

Відступ Червоної армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС. «Червоний терор» проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів»» у перші дні війни охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На початку червня 1941 року внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. В них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан. Звільняти в’язнів заборонили.Особливою категорієюбув «польський контингент, німці та іноземні піддані», яких зосереджували в зонах із посиленою охороною. Також було передбачено заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни у тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих більшовицькими каральними органами. Їх ув’язнили під час «радянізації» інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини в результаті «визвольних походів» Червоної армії у 1939–1940 роках. Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на мешканців міста, вбачаючи у кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак, блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, унеможливили реалізацію плану радянських каральних органів. Після декількох звернень керівництва українського НКВС до Москви за інструкцією звідти надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

Винищувати політичних в’язнів від самого початку війни почали у прикордонних тюрмах – у Перемишлі та Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки – через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння у казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше: спочатку індивідуально, за викликами на прізвище, а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від мешканців міста, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися повставати, однак, зазвичай, їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали, окремих – звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби «червоного террору» на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України свідчать очевидці: «…Львівські «Бриґідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї, в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки, скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів, помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно
4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українці, незначний відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило лише 214 осіб. Інші дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами, що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію відпускав своїх бранців(так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема, сталося 7 липня 1941 року із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення. Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масові ліквідації в’язнів у перші тижні війни відбулись у Вінниці та Києві, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих під час «Великого терору» 1937–1938 років. Поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки, перед відступом радянських військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня 1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину «червоного террору» бачимо у Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Таксталося між Алуштою та Ялтою, і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початку німецько-радянської війни стало дієвим засобом знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів більшовицької влади на схід. Щоправда, під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.

Брутальні дії радянських каральних органів проти арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років. Саме їх дотримання повсякчас декларував Радянський Союз під час Другої світової війни. Масштабні страти в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння шокували українське населення. Особливо болюче це вплинуло на населення західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло пробачити йому варварських злочинів і довгий час підтримувало повстанський рух, що боровся за незалежність України.