Не час для сліз

Поетична українська душа надто звикла до сліз. Своїми заплаканими очима вона не помічає наскільки недоречним і нікчемним виглядає цей плач.

Хто не чув цю трагічну історію про необстріляних юнаків, які стали першою жертвою більшовицької агресії? Тоді, в січні 1918 року поблизу станції Крути, кинуті всіма, вони віддали свої юні життя за батьківщину. Саме так ми звикли чути, саме так, з комом у горлі, про цю подію розповідали нам співці та поети. Ті самі співці та поети, що так рясно вкривають своїми сльозами українську землю сьогодні, закликаючи всіх врятувати наших хлопчиків, що опинились на Східному фронті сам-на-сам з агресором.

Як остогидло чути цей плач. Як соромно за ці сльози перед минулими та сучасними поколіннями героїв. Як принизливо звучать благання та заклики врятувати "хлопчиків" там, на фронті. Співці, поети, плакальщики, замовкніть!

Замовкніть і згадайте, що хлопчики, за якими ви плачете, після тривалого бою з супротивником, який значно переважав в силах, відступаючи, забрали навіть тіла своїх загиблих товаришів. Згадайте, що оборонці аеропорту відступили тільки після того, як від аеропорту не лишилось абсолютно нічого, крім руїн. Згадайте, що і ті, і інші своє завдання виконали. Крутянці зупинили наступ "доведених до відчаю шахтарів" і встигли долучитись до придушення більшовицького заколоту в столиці, а оборонці аеропорту замість шикарної військової інфраструктури поблизу Донецька, залишили п’яним матросам Муравйова випалену землю. І ні, тут помилки немає.

Згадайте хто є хто. Згадайте хто кого рятує: ви своїми сльозами і соплями рятуєте наших солдатів на Донбасі чи залізні чоловіки зі сталевими нервами рятують вас від ворога? Згадайте і зрозумійте, що в усі часи – як сто років тому, так і сьогодні – ваші плач і зітхання звучать нікчемно, коли громом артилерії звучить голос героїв і титанів.