Призабуті сторінки із біографії Порошенка. Політичний хамелеон.

Політичну кар'єру Порошенко розпочав у 1998 році. Він увійшов до лав головної опори президента Леоніда Кучми - партії СДПУ (Соціал-демократична партія України). Соціал-демократія - політична ідеологія лівих партій на політичному спектрі. Порошенко став вихованцем антиукраїнського політика Віктора Медведчука.

Разом з Медведчуком Порошенко підтримував ініціативи Кучми, і, зрозуміло, всіляко демонстрував повну лояльність самому Віктору Володимировичу. Він надав в оренду за символічною ціною приміщення для газети Медведчука "Київські відомості" і поширював інформацію про себе, як про вірного соратника Медведчука. Зараз Петро Олексійович, зрозуміло, дає зрозуміти, що йому довелося йти тільки через загрозу своєму бізнесу. Але дозвольте, а навіщо ж він вступив в СДПУ. Невже цей кар'єрний ріст теж відбувся з примусу?

Два роки Порошенко вирішував всі необхідні бізнес-питання з Медведчуком. Проте як тільки Петро Олексійович вичавив із співробітництва максимум, він у перший раз змінив свою орієнтацію. Справа в тому, що Медведчук був посередником між владою і бізнесом, але саме таку роль хотів грати сам Порошенко. Таке "решалово" саме по собі було вигідним бізнесом, а прибуток для Порошенка завжди був головним аргументом.

На початку 2000 Порошенко створює Партію солідарності України, очолює цю партію і фракцію в парламенті. Але розкрутити свій власний проект у Порошенка не вийшло. Йому ніколи не подобалася роль політичного лідера, він завжди волів залишатися в тіні, щоб тихо "вирішувати питання".

Тому погравшись в проект "солідарності" всього рік, Петро Олексійович перебігає в нову структуру - він стає засновником Партії регіонів. У Порошенка складаються близькі стосунки з Миколою Азаровим, тодішнім головою Державної податкової адміністрації.

У записах майора Мельниченка в кабінеті президента Кучми є фрагмент, де він розповідає, як вони разом з Порошенко працюють над створенням чергової лояльної до влади партії. Однак у ПР кількість "розв'язувачів" була дуже велика, і роль посередника виконував сам Азаров, мер Донецька Володимир Рибак і тодішній губернатор Донецької області Віктор Янукович. Петро Олексійович встановив з ними прекрасні стосунки і тут же побачив, що для нього відкривається ще одна можливість - черговий політичний проект. При виході Порошенко з ПР не було ніяких скандалів - Порошенко, судячи з усього, був свідомо відправлено до лав опозиції.

У грудні 2001-го Петро Олексійович входить до складу виборчого блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" в якості лідера Партії солідарності, якої при цьому де-факто і не існувало. Причому не просто входить, а за своєю звичкою займає керівну посаду - глави виборчого штабу. І навіть більше - він стає кумом Ющенка, його особистим другом.

У цей момент Порошенко починає відігравати важливу політичну роль - посередника. Посередника між Ющенком і Партією регіонів, з якою Петро Олексійович зберігає найближчі стосунки. Ющенко ніколи не був системно-мислячим політиком і з задоволенням перекладав на Порошенка багато найважливіші управлінські функції. Порошенко з задоволенням брав їх на себе.

Ющенко став найбільш рентабельною інвестицією Порошенка в політиці. Ще б пак! Всього через три місяці після виходу з Партії регіонів Порошенко стає депутатом "Нашої України" і отримує найбільш прибуткове місце у Верховній Раді - бюджетний комітет!

Під час Помаранчевої революції посередницький талант Порошенко розцвів у повній мірі. Поки Віктор Андрійович обіцяв "бандитам - тюрми", Порошенко був тим містком, який надійно пов'язав цих самих бандитів - олігархічні угруповання - з "Нашою Україною".

Найбільш нахабною і зухвалою витівкою стало запрошення Петром Олексійовичем на сцену Майдану в ряди опозиції свого одного Азарова, якому він пов'язав на шию помаранчевий шарфик! Більшого цинізму годі й уявити. Цим Порошенко показав усім переляканим "регіоналам", що контроль над Помаранчевою революцією він тримає у своїх руках, і турбуватися нема чого - в разі чого Порошенко прикриє "друзів".
І слова у Порошенка з ділом не розходилися. Після перемоги Ющенка він отримав собі посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони і використовував цей пост для того, щоб організовувати переслідування донецьких олігархів. Але не з метою посадити на лаву підсудних, а з метою змусити їх поділитися часткою в бізнесі зі структурами секретаря РНБО.
Гострий конфлікт у Порошенка виник з прем'єром Тимошенко, оскільки вона проводила реприватизацію "Криворіжсталі" і завдавала шкоди клієнтам Порошенко - Ахметову і Пінчуку. Але найбільшою проблемою стала митниця. Порошенко поставив на митницю свою людину з Вінниці - Володимира Скомаровського, руками якого направив всі фінансові потоки від сірого і чорного імпорту в потрібні напрямки. Тимошенко ж намагалася реалізувати програму "Контрабанда - стоп!", щоб позбавити декого левової частки специфічних доходів.

Петро Олексійович почав відкриту війну проти прем'єр-міністра. Однак його тодішні "військові" дії викликали обурення серед усіх учасників Помаранчевої революції. Держсекретар Олександр Зінченко відкрито виступив зі звинуваченнями Порошенко у політичній корупції. Під тиском громадської думки Ющенко був змушений відправити Порошенко у відставку. Але Петро Олексійович домігся відставка і свого ворога - Тимошенко. І цим назавжди посварив обох вождів Майдану.

У 2008 році Порошенко вирішив розвивати бізнес за межами України. Він хотів будувати заводи в Росії. Для цього йому потрібна була політична підтримка і статус, який зробить його корисним для Кремля. Натиснувши на Ющенка, він на взаємовигідних умовах домігся, що його 9 жовтня 2009 року призначили на посаду міністра закордонних справ. Нічим особливим він, звичайно ж, не запам'ятався за кілька місяців своєї роботи в міністерстві, крім того, що постійно озвучував вигідні для Росії політичні заяви. Можливо, саме настільки гнучка позиція і забезпечила йому можливість побудувати свої заводи в Липецьку і в Нижньому Новгороді.

У березні 2010-го Порошенко пішов у відставку. Але 23 березня 2012 Петро Олексійович сенсаційно повернувся у велику політику - Янукович призначив його міністром економіки. Сенсаційно тому, що вперше Порошенко показав всьому суспільству свої близькі зв'язки з Партією регіонів. Людина, яка багато років говорив про ідеали Майдану і кричав "Бандитам - тюрми!", почала відкрито на них працювати. Здавалося, після цього чергового політичного кульбіту на кар'єрі Порошенка можна ставити хрест. Здавалося, після того, як він змінив стільки партій, міняючи, як рукавички ідеології і переконання, повернення у велику політику для нього немає.
Але 31 жовтня 2012-го Порошенко у своєму рідному окрузі у Вінницькій області був обраний народним депутатом. На виборах він багато критикував владу Януковича. Але так поки і не перейшов до лав Об'єднаної опозиції у Верховній Раді.

Тим більше шокує заява Порошенка в березні 2013-го року про те, що він планує балотуватися в мери Києва як кандидат. Ні, не від своєї улюбленої Партії регіонів, з якою він стільки років співпрацював, а від Об'єднаної опозиції "Батьківщина" - партії Тимошенко, з якою він стільки років жорстоко воював.

Більше того, щоб створити ілюзію своєї опозиційності, Порошенко на довиборах до Вінницької облради у лютому 2012 року висунув свого сина Олексія кандидатом від "Батьківщини". Один з найлютіших ворогів Тимошенко виряджається в тогу її захисника, щоб на авторитеті Юлії Володимирівни зайняти один з найбільш важливих виборних посад у державі - посаду міського голови столиці України.