Про толерантність..

Толерантність вчить бути таким як всі, плювати на чужі проблеми, себто поважати поганий вибір ближнього, поганий вибір Україною державного шляху, на якому що криза, що вихід — однаково. Бути толерантним — це не сподіватись на державу, на друзів, на милість ворогів, фальшиво удаючи з себе неживого чи байдужого, поважаючи чуже право творити на твоїй землі хоч бедлам, особливо, коли це право сильного. Толерантність — це культурне слово, щоб втішити себе європейськістю, коли ти слабкий, не можеш добитися справедливості, не смієш чи не маєш сили дати в пику насмішникові над усім святим. Зрештою, українцям не треба удавати з себе толерантних. Ми недавно жили в країні суцільної толерантності заради виживання — СРСР. Рефлекс толерантності напевно ще залишився з тих часів, добре зберігся і навіть частково передався потомкам.

Тому толерантність, як і всяка байдужість теж є злочином. В загальній масі ми винні в злочині толерантності, в лінивій байдужості до власної долі, бо хочемо в такий спосіб оминути біду, але в результаті чомусь опиняємось серед покривджених. Забудьмо це іноземне слово, пам’ятаючи просту мудрість — це з вини байдужих кояться найстрашніші злочини і неймовірні приниження та зникають з лиця землі нації. Забудьмо про цю рівність, якої ніколи не було і не буде. Ми, українці, маємо бути рівні між собою, але не між тваринами в зоопарку. Українцям треба бути несхитними, коли йдеться про українську людську гідність і справедливість, тоді все буде гаразд.