Пташка на ім'я «Нахтігаль». Вся правда про легіон.
Початок 1941 року. Німецькі військові готують провадження «Барбароси».
Провід ОУН(б) вирішує для вишколу якоїсь кількості українців використати німців, адже потім з них можна створити основу української національної армії. На відміну від ОУН(м), очолюваної Андрієм Мельником, «бандерівці» не хотіли в майбутньому заради досягнення поставлених цілей спиратись на чуже військо. Тому представник ОУН(б), Ріко Ярий, колишній вояк УГА, за дорученням Степана Бандери розпочав переговори з німецьким командуванням, в результаті яких офіцери ВКВ (Oberkommando der Wehrmacht, Верховне командування Вермахту) зобов'язалися взяти на військовий вишкіл 600 членів ОУН. Оскільки фюрера вирішили не турбувати перед початком «операції століття» через якісь там 600 українських легіонерів, то кінцеву згоду домовленостям дав адмірал Канаріс.
На початку квітня 1941 р. було зібрано перші групи українських добровольців, які стали основою батальйону «Нахтіґаль». Майбутніх солдатів направляли до Кракова, де вони проходили спеціальну перевірку комісії ОУН, медогляд, а також підготовчі курси. Подальша підготовка проводилася в Нойгаммері (Сілезія) на головній учбовій базі батальйону, де саме й був створений батальйон (курінь) «Нахтіґаль» кількістю 330 осіб, що поділявся на 3 сотні.
У військових справах український легіон мав оперативно залежати від Вермахту, формально – підпорядковувався Абверу, а в політичних справах – ОУН(б). В українських документах новоутворені батальйони фігурували під абревіатурою ДУН (Дружина Українських Націоналістів). Сформульовані для них завдання були такими ж, як для інших подібних спецпідрозділів Абверу: встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених Вермахтом частин Червоної армії, охорона ешелонів, мостів, підприємств…
Оунівці ставили свої завдання. Батальйони повинні були вивідати плани німецького походу на Україну, допомогти членам похідних груп у їхній праці, не переходити з німецькою армією поза межі українських земель, а у випадку негативного ставлення до соборності українських земель і державної незалежності покинути німецьке військо.
Офіцерам навчального полку 800 «Бранденбурґ», який був підпорядкований Абвер-закордон, доручено зайнятись військовим вишколом українських добровольців. Командиром «Нахтіґаль» з українського боку (тобто політичним провідником) став Роман Шухевич. Офіцером зв'язку був обер-лейтенант Теодор Оберлендер (професор Кеніґсберзького університету). Батальйон отримав стандартне військове навчання, а не якесь шпигунсько-диверсійне, як це часто пишуть КДБшні або ФСБшні «джерела». В кінці травня 1941 року командування 17-ої армії видало секретний наказ (німецький федеральний архів RH 20 - 17/276):
Armeeoberkommando 17
A.H.Qu., den 29,05,41
Abt. Ia/Ic, Nr 282/41 g.Kdos
GEHEIM
Стосується: Залучення одного батальйону полку 800 д.о.д.
Групі військ «Південь»
Просимо про підпорядкування достатньо міцної частини 1-го батальйону полку д.о.д. 800 та окремого формування «Нахтіґаль».
Як місця введення їх до бою передбачаються:
а) Львів і близькі околиці з метою зайняття і забезпечення існуючих там обладнань щодо доріг, господарства та устаткувань (залізниці, водопостачання, фабрики, поштові й телеграфні установи).
б) Міст біля Перемишля.
в) В ході операцій може бути питання скинення саботажних підрозділів за лінією фронту для знищення мостів на Дністрі; тому просимо про підкріплення батальйону принаймні 60-ма парашутистами.
Від Верховного командування
Шеф Головного штабу
підполковник Мюллер
Цей архівний документ виявляє основні пункти справи. «Нахтіґаль» не мав номера збройних сил і тому не належав до Вермахту (лише оперативно в рамках операції підпорядковувався Вермахту), а був окремою частиною. Також він не належав до полку д.о.д. (для окремих доручень) 800 «Бранденбурґ», де всі роти мали номери, а був лише формально йому підпорядкований. Завдання «Нахтіґалю» дуже точно й виразно накреслені в наказі. Ці завдання не мали нічого спільного з будь-якими поліційними або каральними заходами, а тим більше з розстрілами цивільного населення, як стверджує КДБістський агітпроп.
Наступний наказ від 12.06.1941 уточнює:
а) Підрозділи полку 800 «Бранденбурґ», у містечку Закопаному, переходять в оперативне підпорядкування армійській команді LII.
б) «Нахтіґаль» також переходить до армійської команди LII.
Отже, ці два формування знову проходять в наказі окремо (RH 20-17/276).
в) Батальйон полку 800 «Бранденбурґ» разом з окремим формуванням "Нахтіґаль" залишаються в підпорядкуванні Головного командування. Із початком походу 101-ої легкої дивізії обидва переходять до генеральної команди XXXXIX. Опісля вони мають припис до розпорядження ВКВ, щоб завчасно бути введеними в дію у Львові.
Знову "Нахтіґаль" і полк 800 «Бранденбурґ» – дві окремі одиниці.
Історія батальйону «Нахтіґаль» типова для німецької піхотної частини, що входила до групи армій «Центр» під час літньої кампанії 1941 року. Після прийнятої 18 червня присяги на вірність Україні, а не на вірність Німеччині чи фюрерові (на цьому наполіг Роман Шухевич та провід ОУН(б)), батальйон завантажився на потяг і переїхав до прикордонного Ряшева, звідки маршем перейшов в околиці Радимна.
Тут хотілося б зупинитися окремо, адже офіцерам і солдатам «Нахтіґалю», незважаючи на протести німецького керівництва, вдалося здобути для себе право на присягу українському народові, чим ветерани батальйону заслужено пишаються й до сьогодні.
У ніч із 22 на 23 червня «Нахтіґаль» перейшов кордон через річку Сян біля Перемишля, і, не вступаючи в бій, рушив у напрямку до Львова. Просуваючись недалеко від фронту, батальйон прибув до Львова разом з першим батальйоном Бранденбурзького полку 30-го червня о 4 годині 30 хвилин ранку. Відповідно до одержаних наказів «Нахтіґаль» зайняв деякі стратегічні й промислові об’єкти, також львівське радіо. Цю службу «Нахтіґаль» ніс один тиждень, до 7-го липня. Крім батальйону «Нахтіґаль», слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони ОУНівців по 7–12 осіб (усього близько 2000), які, перехоплюючи ініціативу в німецької окупаційної влади, формували українські органи місцевого самоврядування.
Перед відступом Червоної армії працівники НКВС провели масові вбивства в’язнів у тюрмах Бережан, Жовкви, Луцька та інших містах Галичини й Волині. У червні 1941 р. Львівське управління НКВС закатувало 5450 львів'ян, у тому числі Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича, – всі в'язниці Львова були завалені трупами жертв НКВС. Ці жертви більшовицького терору бачили шведські та швейцарські журналісти, яких німці пустили до Львова в перші дні липня 1941 р. А перед відходом НКВС провело додаткові арешти цивільного населення Львова і гнало їх пішки на схід, а по дорозі людей переважно знищували. Відступаючи на схід, НКВС залишав на своєму шляху по-звірячому замордовані трупи тисяч невинних людей, переважно українців.
Унаслідок проголошення українцями «відновлення Української держави» 30-го червня 1941 року, яке не було узгоджене з Берліном, німці загострили своє ставлення до українського батальйону. А проти ОУН(б) розпочався терор.
За підтримки батальйону «Нахтіґаль» 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу, в присутності декількох німецьких генералів, бандерівці проголосили Акт відродження Української держави. Був також утворений український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Стецько повідомив про це по львівському радіо, яке було під контролем батальйону «Нахтіґаль». Ще одне повідомлення по радіо було зроблено вранці 1 липня. Негайно після цього військовослужбовці «Нахтіґалю» отримали тижневу відпустку й змушені були передати всі стратегічні об’єкти міста під охорону прибулої німецької поліції.
Проголошення Акта настрашило німців. Ходили навіть чутки, що батальйон збираються роззброїти, бо німці побоюються, щоб «нахтіґальці» не повторили таке проголошення в Києві. 1 липня, на наступний день після проголошення «Акта», в місті з'явилися оголошення і листівки від імені українського уряду. Функціонери ОУН(б) роз'їхалися по населених пунктах шукати підтримки і схвалення народу. Послання митрополита Андрія Шептицького від 1 липня 1941 р. спочатку було опубліковане в «Українських щоденних вістях», а потім передруковане в усіх окупаційних газетах: «З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Трійці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію…»
1 липня 1941 р. з Кракова до Львова приїхала зондеркоманда СС – з метою анулювати акт відновлення Української держави і провести арешти. Зондеркоманда СС, поза індивідуальними актами терору, ліквідувала 36 польських професорів і науковців, як це й раніше робило Гестапо по всіх великих містах Польщі. Так, 6 вересня 1939 р. Гестапо арештувало в Кракові 183-х професорів, аспірантів і доцентів університету й відправило їх до концтаборів, де більшість із них загинула. Подібні завдання попередньо мав НКВС, і працювала ця німецька частина так само законспіровано, як НКВС. Батальйон «Нахтіґаль», який підлягав Вермахтові, не міг мати нічого спільного з виконанням цих планів. За перші місяці окупації Львова німці арештували і вбили більше 70 найвизначніших науковців.
У Москві добре знають, хто замордував у Львові в'язнів і хто знищив польських професорів. Знають також, що батальйон «Нахтіґаль», поза виконанням своїх обов'язків, не заплямував себе будь-якими ганебними вчинками.
Практично всі відомі на сьогодні свідчення очевидців (у тому числі євреїв і поляків) одностайні: люди, причетні до вбивств польських професорів, розмовляли німецькою мовою, були гестапівцями, мали відмітні знаки частин СС. До речі, в разі причетності українців до арештів або розстрілів польської інтелігенції, пізнати їх було б нескладно, оскільки на мундирах піхоти Вермахту, які носив особовий склад «Нахтіґалю», були синьо-жовті стрічки. Після того, як зайняті «Нахтіґалем» об'єкти були передані під контроль німецької влади, солдатам і офіцерам батальйону надали можливість відпочити і зустрітися з родичами, так що «нахтіґалівці» перебували поза розташуванням частини і, відповідно, не могли вчинити будь-які організовані дії.
Ставлення німців до подій у Львові було ворожим. Після 30 червня німці вирішили української армії не створювати. За висловленням Коха, «українського уряду нема. Також не може бути й українського легіону, бо нема української держави. І тому легіон був би не чим іншим, як самовільним партизанським загоном».
5 липня 1941 р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера. Кейтель, Ріббентроп, Гіммлер, Канаріс виявили прихильність до українського уряду й української державності. Канаріс навіть висловив пересторогу: "українські націоналісти — це фанатичні борці, й ідеєю української державності не можна легковажити". Але Гітлер вирішив по-своєму й, звертаючись до Гіммлера, сказав: «Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!» («Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!»).
Того ж 5 липня 1941 р. у Кракові був заарештований Степан Бандера. Гітлерівці вимагали від нього негайно припинити самоініціативу «націоналістичного ентузіазму» й відмовитися від вчиненої акції. 9 липня о 4-й годині дня прем'єра Ярослава Стецька заарештувало Гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється за дорученням імперського уряду.
6–7-го липня німці вивели батальйон зі Львова і через Тернопіль він прибув до Проскурова. Він взяв участь у боях на фронті в районі Браїлова біля Вінниці. Після взяття Вінниці батальйон отримав відпочинок у Юзвині (тепер Нєкрасово).
Нові переговори 23 липня 1941 р. закінчилися без позитивних результатів для української сторони, бо Гітлер був проти створення Української держави. Взаємодія німецького командування з українцями закінчилася. У Берліні Степану Бандері пояснили, що німці в Україну прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічного скасування Акта відродження. Не домігшись згоди, Бандеру кинули до в'язниці. Німці також арештували Крайовий уряд і 300 членів ОУН. 15-х керівників ОУН(б) розстріляли, а інші потрапили до концтабору «Заксенхаузен». З цього часу вся ОУН(б) перейшла в підпілля.
Шухевич, щойно довідався про арешт більшості лідерів ОУН(Б), звернувся безпосередньо до Верховного командування Вермахту з повідомленням, що очолюваний ним батальйон не може далі перебувати у підпорядкуванні німецької армії. Результатом цього нечуваного демаршу стало негайне роззброєння батальйону.
13 серпня 1941 батальйон "Нахтіґаль" отримав наказ сісти з майном у потяг і повернутися до свого табору в Нойґамері. Там він був роззброєний і припинив своє існування. Війна на східному фронті для «Нахтіґалю» завершилася.
Після війни батальйоном "Нахтіґаль" ніхто, крім українців, не цікавився.
Тут я закінчу воєнну історію українського батальйону «Соловейко». Бо «Нахтіґаль» має довгу післявоєнну історію. Але це вже інша історія.
Головний висновок очевидний – з якою саме метою ОУНівці замислили «Нахтіґаль» у складі німецьких частин. Ніхто і не думав служити Німеччині, нацистам, Гітлерові або їхнім ідеям. Було бажання служити Україні. І спроба використати в цьому німців виявилась досить-таки вдалою, адже саме на базі цих вишколених націоналістів створювались перші боївки армії УПА.
