Сергій Василюк. Радикальний Шевченко
Знову і знову вертаючись до Великого Кобзаря, не можу не наголосити на його беззаперечній актуальності та величі в контексті українського націотворення сьогодні.
Не можу оминути я і того, наскільки влучною і доступною є поезія Шевченка для всіх без винятку. «Голосна та правдива, як Господа Слово», вона є народною за стилем і всенародною за сприйняттям.
Українська національна ідея вже давно відображена у віршах великого Тараса і не буде перебільшенням сказати, що саме Шевченко першим став на шлях боротьби за її втілення. Шевченко є Творцем – творцем того національного руху, який після його смерті спалахував з новим завзяттям, немов той новий огонь Холодного Яру.
Не було б Шевченка – не було б тих Антоновича, Лисенка, Пчілки, Франка, Чикаленка, Тобілевичів… Не було б і Братства Тарасівців та Революційної Української партії. Не було б мабуть ні УНР, ні ОУН, не було б ні перших, ні других визвольних змагань. Можливо не було би й Симоненка та Стуса… Той шлях, яким йшли до нас та йдемо нині ми, накреслив Великий Кобзар, не давши загинути українській нації, і кинувши її у вир боротьби та шалених випробувань. За що ми йому вдячні. Вдячні саме як Творцю.
Чи був Шевченко націоналістом? Звичайно, що був, незалежно від того, чи чув він сам про такий тип самовизначення. Але чи схожий Шевченко на середньостатистичного українського націоналіста сьогодні? В дечому схожий, та в більшості – ні.
Сьогодні для консолідації української нації вкрай не вистачає риторики Шевченка – влучної, глибокої та актуальної. Не вистачає і такого ж мудрого Провідника, який би міг об’єднати всю Україну простими, водночас такими зворушливо рідними рядками, як «нема на світі України, немає другого Дніпра…» або «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Націонал-романтизм Шевченка цінний тим, що він дійсно несе любов. І почуття це настільки сильне, що дозволяє не лише ствердно стояти на захисті свого, а й поважати та щиро захоплюватись усім іншим. Невипадково Шевченко не лише з любов’ю і болем пише про Україну, а й також вболіває за визволення з-під російського гніту кавказьких народів та ставить в приклад досвід західних братів-слов’ян.
Чи був Шевченко нетолерантним? Звичайно, що був. Проте нетерпимість Шевченка ширилась насамперед щодо окремих людських вад, соціальної та національної несправедливості, а не на адресу окремих народів. Шевченко не був русофобом, як це нещодавно намагались змалювати російські ЗМІ. Він скоріше був противником «хохлізму» та інших проявів «малоросійства». Давайте згадаємо його безжальні рядки
«Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої діти її розпинають»
або
«Кругом паскуда!
…За шмат гнилої ковбаси
у вас хоч матір попроси,
то оддасте»
або
«…Раби, подножки, грязь Москви…»
Хіба щось змінилось за 200-300 років? Майже нічого. Шевченко нетолерантний до брехні. Він не підбирає слів, говорячи правду, і правдою цією він не торгує і не видає бажане за дійсне.
Чи був Шевченко радикальним? Звичайно, що був. І радикальність ця переповнює його творчість, за що Великий Тарас поплатився свободою. Проте радикальність ця багатопроявна і завжди конструктивна. Він говорить так, як думає, не замислюючись над тим, чи не буде гасло «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» трактуватись як сльозливо-помірковане, а «…Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» як таке, що розпалює небезпечний суспільний конфлікт.
Шевченко не боявся бути позасистемним, а точніше він і не міг бути іншим. Дуже доречно в цьому контексті буде згадати про позасистемних послідовників Кобзаря – повстанців Холодного Яру, Трипілля, Ямполя, Полісся, про яких чекісти писали: «Начитался Шевченка и стал бандитом».
Ідеї та переконання Тараса для нас є прикладом аргументації у відстоюванні своєї правди:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю розбойник не стане,
Не розкує закований у ваші кайдани
Народ темний, не заріже Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце за свою країну.
Актуальність Шевченка беззаперечна і сьогодні в будівництві нової України. Радіючи з того, що нинішня молодь ніколи не стане «совком», ми маємо зробити все, аби вона стала Україною. Бо більшості української молоді наразі наплювати на радянське минуле так само, як і на українську справу. Проблема того, що Україна як свята цінність для багатьох українців ще досі лишається в кращому разі формальністю, нікуди не зникла.
Йдучи шляхом, накресленим Творцем, ми маємо розуміти, що в процесі довершення українського націо- і державотворення ми досі в багатьох випадках маємо справу з «німими рабами», «незрячими гречкосіями», «славних прадідів поганими правнуками», які міняються кайданами і ходять у ярмі «ще лучче, як батьки ходили».
Чи був Шевченко проникливим філософом? Безумовно був. В контексті сьогоднішніх політичних спекуляцій на тему чергових покращень, так і хочеться згадати шевченкові репліки «а розумне ваше слово брехнею підбите» або «ви любите на братові шкуру, а не душу!» Та й взагалі, поки ми живемо «на нашій – не своїй землі», про які покращення може йти мова? І в цьому контексті ми маємо вчитись у Шевченка називати речі своїми іменами.
Наостанок все ж хотілося б трохи оптимізму. І віри. Віри Шевченка, яка теж є нашою національною ідеєю і невід’ємною частиною здорового націоналізму.
Не знаю, в якому вигляді, але новий огонь Холодного Яру має запалитись. В ідеалі – запалитись праведним вогнем в душах українців, які нарешті усвідомлять, що вони є повноправними господарями на своїй – Батьківській землі. Хочеться вірити, що частка козаків «на мільйон свинопасів» суттєво зросте і що з часом і Дніпро, і гори заговорять словом справжнього українського братерства, а не шкурного егоїзму.
І хоча сьогодні одних співів замало, все ж особисто мені завжди по-шевченківськи вірилось, що:
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!
