Сумнівне навернення, або чи з’явиться в українців почуття гідності?
Майдан 2013-14 років приніс чимало позитивних змін і певною мірою оздоровив українське суспільство. Ще більше наше суспільство оздоровила поточна московсько-українська війна. Сьогодні є звичною ситуація, коли люди, які ще донедавна демонстрували байдужість до національного життя, перейнялися долею країни і готові за неї померти.
Проте не варто закривати очі на те, що зміни, які відбулися, заохотили явище пристосуванства. Люди, позбавлені принциповості, легко перефарбовуються, змінюють риторику. Одначе, змінивши прапори, вони залишаються такою ж самою тремтячою худобою, як і були. Значною мірою це зауваження стосується керівників-бюджетників. Я маю товариша, котрий працював у одному з провінційних музеїв. Починаючи з кінця листопада 2013 року, директорка цього музею ревно слідкувала за тим, аби її підопічні не ходили на акції протесту і не виявляли своїх антирежимних настроїв (зрештою, більшість її підопічних таких настоїв і не мали, допоки вони – себто настрої – не стали популярними). Звісно, мій товариш на цю ревність відповідав нонконформізмом (по-перше, це для нього звично, по-друге – він і так планував звільнятися, тож не боявся втратити роботу). Не буду переповідати, з яким натхненням директорка музею захищала Януковича. Суть у самих змінах: наприкінці лютого, уже після втечі Януковича, вона попросила у мого товариша… каску і деякі інші атрибути акцій протесту. Мовляв, потрібно наповнювати експозицію, котра буде присвячена «Революції Гідності». Влада змінилася – потрібно міняти прапор…
Вище наведений приклад – це приклад безпринципності і пристосуванства. Та існує інше явище, яке, напевно, є більш небезпечним. Йдеться про перефарбування затятих українофобів.
Протягом багатьох років середовище «95-го кварталу» було одним із флагманів дебілізації українського суспільства. Але не в самій дебілізації справа. Одним із основних «месиджів» продукції «95-го кварталу» було висміювання всього українського. Пригадаймо образи дурнуватих «хахлів», котрі часто з’являлися під час виступів цих «митців», пригадаймо карикатурну українську мову...
Більшість складу «95-го кварталу» включно з Володимиром Зеленским не є українцями. Вони – чужі українському духу представники колонізаторів. Відповідно, у них мабуть на підсвідомому рівні закладена зневага до українського народу і його культури. Їхня батьківщини – це, фактично, не Україна, а «СНГ», пост-совок (недивно, що ці блазні донедавна з однаковим успіхом працювали як на український, так і на російський ринок).
Сьогодні, працюючи на одного з олігархів, «95-й квартал» змінив свою риторику і, нібито, стоїть на позиціях українського державництва і патріотизму. Проте ввесь їхній «патріотизм» проходить крізь призму їхньої етнокультурної маргінальності і знаходить вираження у старій, перевіреній часом дебілізаторській формі.
В одному з випусків їхньої програми прозвучала тема «розлучення» України і Росії. Це було доволі щиро. Для них Україна та Росія були не ворогуючими силами, а чимось назагал єдиним. Тепер вони «розлучаються». Проте це «розлучення» аж ніяк не означає культурної і ментальної деколонізації, не означає відродження української нації. Україна для них може бути членом Євросоюзу та НАТО, проте не з нацією, а з «насєлєнієм» – русифікованими мешканцями міст, меншовартісними україномовними селянами, «сержантами Петренко» і, обов’язково, з ними, «звьоздами»-дегенератами.
Найгірше у цій ситуації те, що багато українських громадян не мають імунітету відносно цієї зарази. І для цих громадян в умовах підйому патріотичних настроїв «95-й квартал» нині є вчителем патріотизму. Значний відсоток українського суспільства не лише живе культурним несмаком (інакше як можна дивитися численні телешоу?), але й не має здатності розпізнавати явище згідно з критеріями «свій-чужий», «корисне-вороже». Тому не варто дивуватися, що, попри увесь патріотичний підйом, багато українців радісно реагують на клоунів, які принижували їхню нації і, зрештою, продовжують цим займатися сьогодні.
Ігор Загребельний
