Три біди України!

Ні, це не дурні, дороги й Росія. Це інше.

Біда перша. Серед провідних українських політиків немає жодної масштабної особистості. Тобто, людини з мисленням Лідера, а не дрібного комерсанта.

Кремлівський карлик Путін – має це масштабне мислення. Він хоче увійти в історію як “собиратель земель русских” і намагається знову зробити Росію наддержавою, без якої нічого в світі не вирішуватиметься.

А наш шановний Арсеній Петрович припустив нещодавно, що Путін затіяв бучу у Криму задля того, щоб зірвати там курортний сезон і люди їздили відпочивати не до Криму, а в Сочі.
Перепрошую, але це мислення – навіть не олігарха, а власника невеличкої крамнички. Якщо серед білого дня до його крамнички повалить дим – йому навіть на думку не спаде, що це, можливо, війна почалася – бо зрозуміло ж, що це конкурент із сусідньої крамнички йому смітник підпалив, щоб відвадити покупців.

Саме через цю відсутність масштабу вони і поздавали ганебно наших військових у Криму – замість того, щоб або йти їм на допомогу, або, якщо замало сил, терміново організовано вивести їх звідти, разом з озброєнням.

Не набагато краща ситуація у тих військових, які охороняють наші кордони поза межами Криму. Коли я написала про те, що Правий Сектор подарував їм приціли нічного бачення, дехто казав, що не варто було це писати, бо те, що у прикордонників досі не було цих прицілів – це алес.
І справді. А давайте запитаємо в Яроша – чи підвіз він їм набої? Якщо з’ясується, що ні – може, і набоїв теж нема і ворог може сміливо атакувати?

І не кажіть мені, що “папередники” усе розікрали і грошей на армію нема. Вони-то справді все розікрали і довели армію до такого стану, що боляче дивитися – але олігархи з України ніде не ділися. Їх і треба в добровільно-примусовому порядку “розкуркулити” на потреби армії. Ті з них, хто розумніший – не чекають, поки примусять, ще й отримують з цього вигоду.

Один опонент написав, що українці, мовляв, наочно продемонстрували те, що не вважають Крим своїм – тим, що не билися за нього. Чи можна собі уявити, спитав він, щоб російські війська висадилися на Львівщині, і в них би не стріляли?
Так ось: я переконана, що якщо раптом російські війська анексують Львівщину, то стріляти у них будуть лише люди з народу, які зберуться у парамілітарні структури. Армії наказ стріляти не віддадуть – “щоб не спровокувати війну з Росією”.

Біда друга. Долі держав і народів вирішують сильні світу цього на таємних “тьорках”, а людям видають офіційну версію.
Причому іноді вирішують навіть не сильні світу цього, а просто звичайні покидьки, які вважають себе сильними, а збереться сотня майданівців з палками – і вони повтікають. Але майданівці про це ще не знають, і тому не приходять з палками.

У даному разі наша влада навіть не намагалася відстояти Крим, бо, на моє глибоке переконання, Захід з Росією про все давно вже “дотерлися”: Україну приймають до ЄС, а Росія забирає Крим. Схоже, згідно попередніх домовленостей уся Україна мала відійти до зони впливу Росії, але українці дуже цього не схотіли – настільки, що зробили революцію. Це довелося врахувати і переграти плани, і Путін через це на Захід сильно образився. Довелося дати йому “відступне” у вигляді Криму. Звичайна геополітика, нормальна річ – от тільки нашу думку ніхто не врахував.

Оці сподівання – “Захід нам поможе, але щоб він поміг, ми маємо бути білими, пухнастими і не піддаватися на провокації” – бісять. Люди добрі, у Сирії ті самі Штати підтримують відвертих відморозків, які горлянки полоненим під відеокамери ріжуть. Бо перемога саме цих відморозків, а не інших, проросійських – співпадає з державними інтересами Штатів.

Звичка вирішувати все шляхом таємних домовленостей між “обраними” стосується не лише міждержавних відносин.
Вчора, наприклад, троє нардепів-свободівців дуже недемократичними методами вигнали з посади керівника Першого каналу, який під час анексування ворогом частини території України крутив у прямому ефірі ворожу пропаганду.
Зараз дехто їх підтримує, більшість засуджують, але ніхто не замислюється над тим, чому цей Пантелеймонов досі перебував на своїй посаді. А я скажу, чому. Бо хтось із кимось дотерся. Хтось замовив за нього слівце перед новою владою. Тож свободівцям, які до цих домовленостей явно непричетні, довелося прийти і викинути його.

Виглядало це, судячи з відео, до біса негарно, якось по-гопницькому. Те саме можна було зробити естетично. Без жодного брутального слова, зате з автоматниками на вході, вдягненими в однакову ідеально випрасувану уніформу, високими, вродливими і мовчазними. Відео знімати – на випадок, як об’єкт потім брехатиме, що його катували чи погрожували взяти дитину в заручники – але в жодному разі не викладати.

І не треба мені тут зараз нічого казати про те, що ми будуємо європейську державу з європейськими цінностями, де таким методам не місце. Все це – для мирного часу. А у нас зараз війна, і єдине наше завдання – перемогти. Причому перемогти за тими правилами гри, що діють у нас зараз, а не за тими, які діють десь чи діятимуть у нас колись.

Ніякої Європи тут зараз немає. Є звичайна постреволюційна країна, якою вештаються озброєні банди, частина території якої анексована ворогом, а на південно-східних кордонах стоять ворожі війська. Останні дві обставини наша шановна влада уперто не помічає і намагається роззброїти людей. Вона поводиться так, ніби загрози окупації не існує. Або – ніби в нас така потужна армія і рішуче командування, що допомога народного ополчення не потрібна.

Людей, навпаки, треба озброювати. Свідомо йдучи на те, що частина цієї зброї піде на бандитизм. Що ж, нормальні структури мають цих бандитів потроху виловлювати – як, наприклад, масово виловлювали мародерів ще два-три тижні тому.

Біда третя. Усі брешуть, і після цього важко комусь вірити. Синдром Арабатської стрілки, з якої нібито наші військові прогнали загарбників. (Судячи з усього, наших військових там просто не було).

Або ще як приклад – заява, десь тиждень тому, речника СБУ Марини Остапенко про те, що в Донецьку було затримано російського диверсанта з вибухівкою, який встиг уже завербувати групу, щоб здійснювати в Україні теракти. Чуєш таке – і серце радіє: нарешті. А потім згадуєш, що це та сама Марина Остапенко, яка два з половиною роки тому так само впевнено і переконливо робила заяву про затримання “васильківських терористів”, які, якщо вірити їй, планували зробити підрив у людному місці в день незалежності України.
Згадуєш і думаєш: а може, знову затримали невинного, а вибухівку знову підкинули?

Я не закликаю покарати Остапенко за ту стару брехню – врешті-решт, не вона вирішує, що їй казати – але хоч би речника поміняли, чи що. Не у всіх людей коротка пам’ять.

Взагалі, ми всі зараз у дуже скрутному становищі. З одного боку, йде війна, і будь-яка критика людей, які нами керують, м’яко кажучи, недоречна. З іншого боку – а як мовчати, коли вони роблять таке, що на голову не налазить?

P.S. І введіть уже нарешті на південно-східній частині території України військовий стан і повністю перекрийте кордони. Звісно, без оголошення військового стану, бо це перешкодило б виборам, а нам треба якнайскоріше отримати легітимного президента. Путіну можна без оголошення – значить, і нам можна.