Змарнована перемога або як виграти битву, але програти війну
У Тараса Шевченка в його відомому вірші «Чигрине, Чигрине...» є такі рядки:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??
За радянських часів не обізнані з історією люди не тільки звертали увагу на незвичну метафору, а й цікавились: «Які події мав на увазі поет, пишучи про «поскороджені» українськими списами «московські ребра»?» Адже офіційна комуністична історіографія змальовувала українсько-московські стосунки дружніми, навіть братерськими за всіх часів...
Безперечно, однією з подій збройного протистояння, про яке згадує Т. Шевченко, була Конотопська битва 27 червня — 29 червня (7 липня — 9 липня за новим стилем) 1659 року. У ній зіткнулися війська українського гетьмана Івана Виговського та його союзника кримського хана з одного боку і московське військо — з іншого. Битва, що відбулася неподалік міста Конотоп, стала не тільки важливим епізодом російсько-української війни 1658—1659 років, а й однією з найкривавіших тогочасних битв у всій Європі.
До війни призвели такі події. Минуло небагато часу після входження України на правах широкої автономії до складу Московії, як ще за життя Богдана Хмельницького царат почав брутально порушувати умови Переяславської угоди. Гетьман і козацька старшина були незадоволені лицемірною і дворушницькою політикою Москви, тому вели переговори з іншими країнами про укладення союзних відносин. Існує версія, що за це Хмельницький поплатився життям — його отруїли московські агенти.
Обраний гетьманом Іван Виговський вирішив розірвати угоду з Москвою. Він підписав Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Велике Князівство Руське мала увійти разом із Польщею та Литвою до складу федеративної Речі Посполитої. Проте Сейм через політичну недалекоглядність у травні 1659 року ратифікував договір у скороченому вигляді, викресливши з нього важливі для України пункти.
Москва спровокувала в Україні громадянську війну, підбуривши проти Виговського його опонентів. Восени 1658-го московське військо вдерлося в Україну. На захопленій території почало масове винищення прихильників гетьмана і за своїм ординським звичаєм нещадно грабувало мирне населення. Такими діями московити схиляли на бік Виговського все більше цивільного населення й козаків. Навесні 1659 року велика ворожа армія (за різними даними, від 50 тисяч до 150 тисяч вояків) на чолі з воєводою Трубецьким посунула на допомогу Ромодановському. До неї приєдналися деякі козаки на чолі з призначеним Москвою «гетьманом» Безпалим.
Чотиритисячний підрозділ Ніжинського полковника Григорія Гуляницького напав на обоз армії Трубецького і зайняв Конотоп. Гуляницький із козаками відкинули улесливі пропозиції москалів зрадити Виговського й перейти до них і завзято боронили Конотопську фортецю. Цим вони скували сили ворогів, які побоялися просуватись у глиб України, залишивши в тилу непокірний Конотоп. Розпочата 21 квітня (за тодішнім календарем) 1659 року облога міста тривала аж до 29 червня. За ці два місяці московське військо втратило понад десять тисяч осіб.
Подвиг козаків Г. Гуляницького, які тривалий час утримували слабо укріплену фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, дав змогу І. Виговському організувати власну армію, отримати допомогу від Польщі та Криму. Хан Мехмед-Гірей IV привів до Конотопа майже 30-тисячну армію.
На військовій раді було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід од села Соснівка — поблизу табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Г. Гуляницького Степанові, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано-вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшися з несподіванки, захопили багато коней та вигнали їх у степ. Оговтавшись, москалі контратакували, і Виговський відступив за річку Соснівка (інша назва — Кукілка) в напрямку свого табору. 28 червня Трубецькой послав проти Виговського 30 тисяч добірної кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським. Той переправився через річку і став на протилежному її боці. Тим часом п’ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.
На світанку 29 червня невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, удаючи втечу. Військо Пожарського, сподіваючись легкої здобичі, його переслідувало. Коли московити вступили в село Соснівка, козаки пострілами з гармат дали знак орді та полякам рушати до бою і самі всією армією розпочали контрнаступ. Зрозумівши, що потрапив у пастку, Пожарський спробував відступити, але важко озброєна московська кіннота і артилерія загрузли у болотах. У цей час із флангу вдарили татари, і московська армія опинилася в оточенні. До вечора було знищено майже все 30-тисячне військо Пожарського, а сам він здався у полон. Понад 15 тисяч немилосердно вирізали татари. Приведений до хана Пожарський за зухвальство також позбувся голови.
Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського від Конотопа і пізно ввечері кинувся тікати з України. Сам Трубецькой був двічі поранений і, крім частини артилерії, втратив ще й бойові знамена, скарбницю та майже весь обоз. Козаки й татари переслідували ворога протягом трьох днів — аж до московського кордону.
Російський історик С. М. Соловйов так описує реакцію царя на поразку: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваний; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний, погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, на Ярославль...».
На жаль, державницьким українським силам не вдалося закріпити й розвинути переможний результат. Остаточна поразка Московії та звільнення України були дуже близькі! Досвідчений воїн і дипломат, людина європейської культури, Іван Виговський не повторив би непростиму помилку свого попередника Петра Конашевича-Сагайдачного, який 1618 року зупинив військо перед стінами московського Кремля, зваживши на благання тамтешніх попів. Він, як людина рішуча, довів би справу перемоги над Московією до логічного завершення, незважаючи на жодні перешкоди!
Але несподівано надійшла звістка про напад запорозьких козаків під проводом Івана Сірка на татарські поселення у Криму. До цих нерозважливих (а насправді зрадницьких) дій Сірка спровокували московські агенти (деякі джерела вказують на банальний підкуп). Це змусило хана з ордою залишити Україну і повертатися додому.
Хоча Гадяцький договір навіть в урізаному вигляді був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості народу. До того ж Виговський спирався переважно на козацьку старшину, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави. На жаль, тоді курс України на європейський шлях розвитку було перекреслено на три з половиною століття.
Незважаючи на героїзм українського народу, особливу відвагу козацького загону Григорія Гуляницького, переможна Конотопська битва, за висновками істориків, була змарнованим шансом і стала прикладом хоч блискуче виграної битви, проте, на жаль, програної війни. Через це Україна на довгий час опинилася під московською окупацією.
Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».
